11 клас

Камю. "Чума".

Місце А. Камю у світовій літературі. (А. Камю — французький письменник, есеїст, драматург і мислитель. Він належав до екзистенціалістів. У його творчості відбилося переживання духовної кризи західної цивілізації, відчуття втрати сенсу життя. Його твори сповнені трагізму людського існування, приреченості на самотність, а його герої часто опиняються перед вибором між життям і смертю.)

"Чума" А. Камю — філософський роман-притча. (Роман написано у формі хроніки епідемії чуми, що почалася в Орані (Алжир). У романі висвітлено не лише історичні, а й філософські проблеми.)

1. Символічне значення чуми. (В історії людства чума завжди була величезним злом. Це майже невиліковна хвороба, це мор, паніка, це епідемія, яка інколи забирала життя людей цілих міст. Чума — це спустошення, руїна, це трагічне відчуття, що ти ще не хворий тільки через те, що до тебе Ще не дійшла черга. Однак у творі Камю це не лише пошесть, це — штучне зло, свідомо принесене ззовні. Сам Камю писав, що "явний зміст "Чуми" — це боротьба європейського опору проти нацизму". Але й це не все. Це не тільки чума (коричнева чума, як називали фашизм у Європі), це є загальнолюдське зло, яке загрожує всьому людству. Чума — це щось парадоксальне і нездоланне, що важко піддається осмисленню.)

2. Головний персонаж твору. (Головним персонажем твору є доктор Ріє. Від його імені ведеться розповідь про події в Орані. Вірний гуманістичним переконанням, доктор Ріє виконує Свій лікарський обов'язок, рятуючи хворих від смертельної хвороби і часто забуваючи про власну безпеку. Камю чітко дотримується хроніки подій: від створення санітарних дружин і переконання доктором Ріє посадовців про смертельну загрозу, від першої проповіді священика до досягнення піку хвороби.)

3. Кульмінація роману. (Розпал чуми, досягнення вищої точки людських страждань є кульмінацією твору. Винайдено вакцину, врятована перших хворих, муки дитини, що вмирає, чумна лихоманка Грана — ось моменти найвищого напруження філософської притчі Камю. А далі йде розв'язка — зняття санітарних кордонів, прихід до Орана першого потяга, смерть дружини Ріє.)

4. Привід замислитися. (Чума залишилася позаду. Місто оговтується від страшного мору, але в романі Камю, як і в житті, ще зарано ставити крапку. Радість від спаду епідемії може бути тимчасовою, адже затишшя часто передвіщає бурю. Доктор Ріє висловив переконання, що "чума — це нескінченна поразка". Ця думка співзвучна філософії самого А. Камю стосовно того, що людям доброї волі під силу перемогти якесь конкретне зло, але вони ніколи не переможуть всесвітнє зло. Письменник водночас веде боротьбу проти "зачумленості" суспільства. "Зачумленість" — це особливий стан людини — це не лише здатність чинити зло, а й нездатність чинити опір злу, це той стан духовного спустошення, коли все байдуже, коли з усім погоджуєшся. У цих міркуваннях автор виходить далеко за межі хроніки епідемії чуми в алжирському місті.) III. Золоті зерна філософії А. Камю. (Усвідомлення того, що вселенське зло перемогти неможливо, зовсім не означає апатію і бездіяльність. Герої роману демонструють готовність самовіддано боротися зі злом, зокрема — з чумою. І саме у цьому творі відбувається перехід А. Камю від "самотнього бунтарства до визнання спільноти, чию боротьбу треба поділяти".)

На допомогу учням

Кобо Абе ввійшов у літературу як засновник жанру роману-параболи. Особливості цього жанру:

-       поняття "параболічного роману" виникло із терміна "парабола", який в перекладі з грецької означав "зіставлення, порівняння, наближення" і тлумачився як притча;

-       твір параболічного змісту виник недавно і складний для розуміння;

-        романи-параболи різнобічно характеризували певну епоху, відбивали складні людські стосунки, глибокі соціальні протиріччя, показали духовний зріст чи падіння своїх героїв;

-        це романи - дуже складні за будовою. Вони вміщували експозицію (іноді кілька сюжетних ліній, велику кількість персонажів), притчу з усіма її складовими, велика кількість роздумів, діалогів героїв, описів і авторських коментарів;

-        дія в параболі розгорталися по кривій, що створило особливий внутрішній підтекст, віддаляючись від конкретної ситуації і обов´язково повертаючись до неї;

-        у таких творах виник мотив єдності минулого і сучасного історичного досвіду;

-       твір-парабола носив символічний, інтелектуальний чи аналітичний характер.

Тема відчуження в літературі розкривалося або в плані відчуження людини від

суспільства, або в плані відчуження людини від самої себе, від власного духовного потенціалу, тобто не реалізація себе як особистості. У творчості письменника знаходимо різнобічне зображення трагедії відчуження. Він намагався проникнути не тільки в соціальні проблеми, що привели людину до її відокремлення від суспільства, а й у внутрішній світ персонажів, у глибини їх непізнаного і загадкового "я". Яскравим прикладом такого багатогранного підходу митця до важливих питань сучасності став роман "Людина-коробка", де тема відчуження звучало особливо виразно.

Роман-міф - це епічний твір значного обсягу (роман), в якому використані особливості міфічного світобачення вільне повернення від історичного (лінійного) до міфічного (циклічного) часу,сміливе поєднання реального і ірреалльного (елементи "магічного реалізму"). Зазвичай міф - це єдина сюжетна лінія,він співвідноситься з різними історичними та сучасними темами. Для роману-міфу характерна ситуація, коли в сучасних явищах прозирає минуле і майбутнє. (Булгаков «Майстер і Маргарита»)

Роман есе (фр. essai — спроба, нарис, начерк) — невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми. Характерні ознаки Е. — логічність викладу, що наближає його певною мірою до наукової літератури, дбайливе ставлення до художньої форми. Як правило, Е. виражає нове, суб'єктивне слово про щось і носить філософський, історико-біографічний, публіцистичний, літературно-критичний, науково-популярний чи чисто белетристичний характер. Стиль Е.-відрізняється образністю, афористичністю, використанням свіжих метафор, нових поетичних образів, свідомою настановою на розмовну інтонацію і лексику. Він здавна формувався у творах, в яких на перший план виступає особистість автора. Пограничними жанрами для Е. є поезія в прозі та науковий нарис або філософський трактат. Перші ознаки Е. знаходимо вже в античних декламаціях Лукіана. Як самостійний жанр у літературі Е. з'явімося наприкінці XVI ст. Його появу пов'язують з ім'ям французького письменника і філософа М.Монтеня і його "Дослідами" ("Essai", 1580), у яких автор розмірковує про майбутнє людства та ін. Есеїстом вважається й англієць Ф.Бекон, автор праці "Essays" (1597). Жанр Е. стає провідним з XVII ст. в англійській, XVIII ст. — у французькій, XIX ст. — в американській літературах. До жанру Е. вдавалися також Дж.Аддісон, Вольтер, Д.Дідро, Г.-Е.Лессінг, Дж.Локк, О.Голдсміт, Г.-Д.Торо та ін. У XX ст. найвидатніші поети, прозаїки, філософи звертаються до жанру Е. для популяризації досягнень природничих, гуманітарних наук та зближення різних, часто суперечливих читацьких кіл. Серед відомих есеїстів — Р.Роллан, Б.Шоу, Дж.Голсуорсі, Г.-К.Честертон, Г.Уеллс, А.Франс, Г. і Т. Манни, Й.Бехер, Ж.-П.Сартр, А.Моруа, Р.Вайян, І.Еренбург, В.Винниченко, К.Паустовський, В.Шкловський, Є.Маланюк, Ю.Липа, У.Самчук, Ю.Шерех та ін. Популярними в українській літературі є змішані форми: роман-есе, повість-есе ("Романи Куліша" В.Петрова, "Задля празника", "У сутінках" Р.Горака та ін.).

      Роман-діалог.  В литературоведении популярна традиция, ведущая начало от исследований М.М.Бахтина, согласно которой литературные произведения больших жанров (например, романы), т.е. с формальной точки зрения монологи, являются в глубинном смысле диалогами – диалогами между автором, его героями и читателем. В этом случае в романе как бы одновременно «звучат» голоса нескольких субъектов и возникает эффект диалогичности, или, по Бахтину, «полифонии».

Рома́н біографі́чний — жанровий різновид роману, в центрі опису якого — життя певної історичної особи — вченого, полководця, письменника, митця, суспільного діяча тощо.

Біографічний роман спирається на документи, водночас значна роль у ньому відводиться художньому вимислу, який белетризує твір, нерідко заповнює прогалини у біографічних даних. Продуктивний жанр 20 ст.

Приклади біографічного роману — «Біографія Ф. Тютчева» І. Аксакова, «Величне і земне» Дж. Вейса, «Молодість короля Генріха IV» Г. Манна, «Тарасові шляхи» О. Іваненко, «Дочка Прометея» М. Олійника, «Сторонець» Р. Андріяшика, «Марія Башкирцева» М. Слабошпицького та ін. Значна доля біографізму — в романах «Мертва зона» Є. Гуцала, «Чайка» Д. Бузька.

Роман-репортаж — синкретичний роман, у якому художній дискурс поєднується з документальним; твір, написаний за реальними подіями. Основні характеристики роману-репортажу: розповідь від імені автора або діючої особи, яка спрямована на «ефект присутності»; «хронометричність»; фактографічність викладу; динамічність сюжетної лінії; соціально-політична злободенність проблематики; невеликий об’єм тексту тощо. Жанр з’явився на початку 20 ст. в Німеччині, особливо популярним був у французькій (Антуан де Сент-Екзюпері) та в американській (Норман Мейлер) літературах.

Роман-щоденник - лiтературно-побутовий жанр, фiксацiя побаченої, почутої, внутрiшньо пережитої подiї, яка щойно сталася. Щоденник пишеться для себе i не розрахований на публiчне сприймання, у ньому нотуються переважно явища особистого життя, здебiльшого у монологiчнiй формi, хоча може бути й внутрiшньо дiалогiчна (полемiка iз самим собою, з уявним опонентом тощо). Цi ознаки особистого щоденника сприяли його поширенню у худочнiй лiтературi, особливо наприкiнцi XVIII ст., коли поглиблювався iнтерес до людської душi, що притаманне сентименталiзму («Сентиментальнi мандри» Л. Стерна). Певнi особливостi щоденника використовувались у пригодницькiй лiтературi, скажiмо, у Ж. Верна, фiлософських текстах («Щоденник знадника» С. К’єркегора) i т. п. В українськiй лiтературi вiдомi щоденники, котрi стали незамiнними iсторичними та духовними документами, написанi Т. Шевченком, О. Довженком, У. Самчуком та iн.

Литература факта, органичного сплава документа и художественной прозы. Литература факта стала дополнительным руслом, в которое устремилось творчество таких писателей-реалистов, как Н. Мейлер ("Армия ночи"; "Майями, или Осада Чикаго", 1968), Т. Капоте ("Хладнокровно", 1965). Законченным выражением порыва американской словесности к репортажу и факту явился "новый журнализм" (Том Вулф, Хантер Томпсон, Джоан Дидион и др.). Особого расцвета он достиг в 70-е годы, развиваясь параллельно с литературой факта.

Большой вклад в развитие литературы факта внесли афроамериканские писатели: Джеймс Болдуин ("Никто не знает моего имени", "В следующий раз — пожар"), Алекс Хейли ("Автобиография Малькольма Икса") и многие другие.

АНТИУТОПИЯ

— в художественной литературе и в общественной мысли такие представления о будущем, которые в противоположность утопии отрицают возможность построения совершенного общества и предрекают, что любые попытки воплотить в жизнь такое общество неизбежно ведут к катастрофическим последствиям. Искаженная, перевернутая утопия иногда называется также «дистопией»; этот термин может обозначать и представление, что какое-то имеющееся, весьма несовершенное общество и является как раз осуществлением самых высоких социальных мечтаний.

Антиутопические настроения сквозят уже в сатирических произведениях Дж. Свифта, Вольтера, С. Батлера, М.Е. Салтыкова-Щедрина, Г.К. Честертона и др. Однако цельные А. появляются только в нач. 20 в., когда на историческую арену выходят коммунизм и национал-социализм, возникают тоталитарные режимы, становится реальной угроза новой мировой войны. Популяризации жанра А. в дальнейшем способствовало и обострение глобальных проблем. Типичными А. являются романы Е. Замятина «Мы», О. Хаксли «Этот прекрасный новый мир» и «Обезьяна и сущность», Дж. Оруэлла «Ферма зверей» и «1984», А. Кёстлера «Мрак в полдень», Л. Мэмфорда «Миф о машине», Р. Хейлбронера «Исследование видов человечества на будущее», М. Янга «Возвышение мерито-кратии», У. Голдинга «Повелитель мух» и др. К А. примыкают романы-предупреждения Дж. Лондона, К. Чапека, А. Франса, Р. Брэдбери, А. Азимова и др., описывающие опасности, подстерегающие общество в будущем.